nadiechka

 Кожен у дитинстві переживає втрату молочних зубів. Для одних дітей це ціла трагедія. Так було для мене. Передній зуб хитався дуже довго. Мама вмовляла мене піти до лікаря. Але я все відмовлялась. Дійшло до того, що зуб уже висів на «ниточці», а мені все шкода його було. Я так ходила пару днів, доки не побачила, що пробивається новий зубчик. Ось тоді і вистачило у мене сили з ним попрощатись.

Щось подібне переживає кожен із нас (хто і не раз) і в дорослому віці. Коли починаєш розуміти, що стосунки завершені, але ще відтягуєш момент остаточного розтавання. Це є не менш болісним, чим втрата молочного зуба для дитини. Розумієш, що з цією людиною тобі більше не по дорозі, що спільного нічого не залишилось, але ще все одно ловишся за будь-яку «примарну ниточку». Але настає той момент, коли бачиш, що це”примарне” просто заважає тобі жити, стає не тоненькою ниточкою, а таким тягарем, що тяне тебе донизу. Ось тоді і з’являється сила, щоб почати “нове” життя без минулого.

І виявляється не так страшно жити без “молочних” стосунків

Відбула я своє день народження. Бо назвати це святом язик не повертається. Це, напевно, був найважчий день з усіх тих днів, що вдалось відмічати. Ніби  й нічого особливого не сталось - просто до вечора  я була сама дома.  Напевно старію, бо починаю все більше думати про суть життя: чому, навіщо, для чого? І ніяк відповіді знайти не можу. Здається, що квіти приносять більше користі  та позитиву, чим я. 

Здавалось, що більшої болі чим була, не буде. А - ні. Але якщо досі існую, перенесу і це. Розчарування, нерозуміння за що....

Я «москалиха», так називає мене один знайомий, через те, що я родом із Хмельничини. Хоча біля мого села бере початок річка Збруч, а через поле видно Тернопільску область. Я виросла без дідусів, тому про війну мені розповідали книги, фільми та учитель історії. Проте, я досі пам’ятаю, як святкувало моє село 9 травня. Зранку ми шкільною колоною несли вінки до пам’ятника загиблим в 2 світовій війні, на якому  викарбувані майже дві сотні  імен моїх односельчан, які не вернулись з війни.

Парад починався з пісні «День Победи». Я досі цю пісню слухаю із завмиранням та слізьми на очах. Найбільше запамяталось читання імен загиблих. А після закінчення, все село ішло на кладовище – вшановувати померлих. В цей день в село зїжджалась уся родина.

А ще десь через тиждень-два школа організовувала «факельний похід» далеко за село, в поле. До двох могил невідомих солдтатів.

Я не пам’ятаю прапорів. Вінки з ялинки, які ми робили самі. Бантики, які зав’язувала мені мама. Ветерани, яких з кожним роком ставало все менше. Та святковий настрій усіх.

Для мене особисто цей день – вшанування тих, хто віддав своє життя за мене, моїх дітей. Адже вони воювали не за прапор, не за Сталіна, а за дружину та дітей, які чекали їх вдома. І їх залишилось зовсім мало. Напевно ніхто з ветеранів не думав, що доживе до того, що їх перемогою почнуть спекулювати та розколювати країну.

 

І як не важко нам живеться сьогодні, але ми живемо у своїй країні, більшість із нас говорить українською мовою та їсть український хліб. То чому в цей день ми не можемо просто подякувати ветеранам за це. І нарешті перестанемо робити на цьому політику.

Нещодавно на "Погляді" написали коментар до звичайної статті "У Тернополі розмальовували писанки та водили хороводи":
- Чому в Погляді такі тупорилі автори? Роззуйте очі! Таке враження, що тут зібрались якісь свідки Єгови…життя в країні щодня паскуднішає, а тут одні зализані матеріали…Блювотно від “пересолодженого”
У нашому світі стільки зла і ненависті, що хочеться показати, що є хороше, що потрібно радіти життю, що не все так погано. Тому і сайт виходить з "наклоном" позитиву. Звичайно пишемо і про проблеми, але не помічати посмішки людей, дітей ми просто не можемо.

Втомилась... жахливо...

Весна. На вулиці весна... Хоча ще вчора замітав сніг... І термометр показує -1.
Але серце відчуває вже її прихід. Від нетерплячки, що скоро сонце буде гріти і ось-ось з’являться листочки, стає весняно в душі.  Серце стає більш відкритішим і готове любити усіх за просту усмішку у відповідь.

Боягузка я жахлива. Боюсь всього: успіху, поразки...  Кривого слова, похвали. Проте не боюсь іти вперед. Знаю, що не можна зупинятись. Тільки рух вперед дає результат

Два місяці тому у мене появилась ще одна дитина... І я навіть не очікувала, що вона так швидко навчиться тримати голову. За цих 2 місяці вона так виросла, як попередня росла 2 роки. Радують і одночасно лякують такі шалені темпи росту. Але я не сама виховую цю дитину. В неї появилось ще 6 опікунів. Які підтримують, не дають впасти  і підказують правильний напрямок. Так що темпи будуть ще швидші))))

Інколи невдача чи падіння стає точкою відліку твого успіху. Так як ти все одно піднімаєшся з колін і карабкаєшся вгору.  Коліна стікають кров’ю,   в серці не має вцілілого місця. Але ти радієш і дякуєш, що мала сили підійнятись. На міліметр, на сантиметр... вгору...
Невдача та біль стають найкращим уроком життя. Ти стаєш сильнішою.